По той бік колючого дроту: як виглядає життя “на зоні”

335
0

Коли «рідний» дім – «зона». На волі у них немає нічого, тоді як за ґратами є друзі та робота. Про життя «постійних клієнтів» Райківецької виправної колонії №78 запитуємо на пряму у начальника. Він нам каже: краще один раз побачити, ніж сотню почути.

Про те, що ми із волі потрапили «на зону», нагадує колючий дріт за вікном та картини «мешканців» установи у приймальні адміністрації.

У просторому кабінеті начальника довго розмовляємо про умови утримання та й, власне, колег, які працюють за кордоном у тій же Польщі. Якщо порівнювати реалії українських виправних колоній із польськими – наші лояльніші до в’язнів.

Так починається день «відкритих дверей» для журналістів нашого телеканалу. Розпочинається із затримання «потенційного» втікача.

Райківці Хмельницького району ніколи не були зіркою місцевих новин. Звичайне собі село, майже як усі. Лише єдина особливість – незвичайне сусідство. У 70-х тут «прописалася» виправна колонія.

У ці стіни багато ув’язнених повертаються за власним бажанням. Все дуже просто. Після тривалого відсиджування найчастіше людям нікуди йти – на волі у них немає ні рідних, ні друзів. Такі чоловіки заходять у найближчий ларьок, влаштовують там розбій, отримують новий термін і повертаються в свою «справжню» сім’ю. В тюрму, де їх по-своєму цінують і люблять. Такі історії не рідкість і в інших виправних установах.

Розібратися в деталях тюремного життя нам допомагають мужні чоловіки, що фактично не відходять від нас ні на крок. Тож спробуємо трохи підняти завісу «того боку колючого дроту». А він, до слова, не такий уже й депресивний, як ми звикли бачити у радянських фільмах.

Пересічним людям, як от нам, місцеві закони краще не намагатися зрозуміти. Як і жарт – «закохатися в тюрму і померти». На зоні всі один одного знають, і багато чого тут відбувається за принципом сарафанного радіо.

У Райківцях все побудовано за класичним принципом виправної установи: є житлова зона, приміщення для адміністрації, баня, їдальня, школа, спортмайданчик, церква та місця, де працюють ув’язнені. За свою роботу бранці отримують зарплатню. Тут діє система виробітку.

Аби бажання було, а робота знайдеться для кожного. Що ж вміють ув’язнені? До слова, не так вже й мало. У «промзоні» відшивають одяг – це і спецівки, і дитячі комбінезони. А ще виготовляють вироби із дерева та металу. Та навіть ялинки тут «штампують» на китайському устаткуванні. Єдине, що не вкладається у здорову голову, чому вони на волі цього не робили?

Живуть в’язні у великих приміщеннях схожих на казарми. Розваг у них не багато: прогулянки, книжки і цигарки. Та, звісно, навчання у вечірній школі, бо багато хто навіть писати та читати не вміє.

Ми із оператором зазираємо у кожен закуток і особливо на кухню.

Місцевий кухар МИКОЛАЙОВИЧ нам демонструє, що їдять в’язні. Нічого спільного із «тюремною баландою» тут не має. Ті ж макарони, які так хотів «Джентльмен удачі» Алібабайович: куряче м’ясо, консерви, суп, згущене молоко. А ще випікають свій хліб.

Для багатьох в’язнів колонія стає не те що другим, а навіть першим домом. В Райківецьку колонію всі потрапляють, як мінімум, із другим терміном. Тому чоловіки тут, а таких 6 сотень, у самому прямому сенсі слова продовжують жити в зоні. Сімейні раз на місяць можуть скористатися «тюремним» готелем.

Якщо ув’язнений перебуває в офіційному шлюбі, то він із дружиною має право на побачення, яке може тривати до трьох діб. Щоб отримати дозвіл на таку зустріч, чоловік повинен добре поводитися, не порушувати дисципліну і не вступати в конфлікти з адміністрацією. Є тут і повноцінна медична частина: амбулаторія та стаціонар, і навіть кімната психологічного розвантаження.

Найдушевніші історії із зони, звичайно ж, про любов. Побудувати сім’ю, перебуваючи в колонії, досить легко. У Райківцях ув’язнені шукають дружин за допомогою листування. Навіть вінчаються у церкві, яка є на території. Тут вже кому як пощастить.

У всіх колоніях у світі є свої неписані закони. Це, мабуть, єдине, що збігається з тією тюремною романтикою, про яку розповідають у фільмах і книгах. Зона в Україні вже не та, яка була, скажімо, в 90-х. На кожному кроці тюремні стіни прикрашають оптимістичні афоризми, як от «кожен коваль свого щастя». Окрема тема – це тюремні коти. Їх тут багацько, і чи не кожен має свого господаря, з яким потім вирушить на волю.

Є прислів’я: від суми та від тюрми – не зарікайся! Те, що життя може так різко змінитися, і у страшному ми не могли уявити! На волі дихається легше – це правда. Ми покидаємо Райківецьку колонію все ж із бажанням сюди не повернутися, хіба по роботі.