Бути чи не бути ПТУ: у стінах облдержадміністрації підняли питання долі профтехучилищ
15 річний Олексій мріє стати справжнім трактористом – таким, як знаменитий передовик Павло Шугай, і все своє життя присвятити рідному колгоспу.
Під дахом Білого будинку, можливо, ще пам’ятають героїв радянського фільму «Хід конем». Ще років 20 тому професійно-технічна освіта відігравала величезну роль у кадровому забезпеченні усіх без винятку галузей нашого краю. А що ж тепер? Останні державницькі рішення поставили її на межу між життям та смертю.
Профтехосвіта в Україні – сирота при живих батьках. Одним натиском кнопки у грудні депутати залишили без фінансування майже 900 училищ. 300 тисяч учнів та 40 тисяч викладачів стали “проблемою” місцевих бюджетів. Загалом же для скромного існування професійно-технічної освіти потрібно 6 мільярдів гривень щороку.
Чи потрібні на Хмельниччині робочі руки, питання радше риторичне. Чи втримаються “на плаву” подільські ПТУ – філософське. Плинність кадрів майстрів – дуже висока, бо ніхто не хоче навчати зі ставкою у 1,5 тисячі гривень. Матеріально-технічна база морально застаріла й потребує оновлення в більшості закладах. Це визнають директори училищ. Цього дня вони на колегії хочуть почути відповідь на єдине питання: бути їм чи не бути.
ПТУ опинилися у насправді патовій ситуації: вижити і, головне, не залишитись на голодному пайку. Час та обласна влада диктує свої правила гри. Тож у гонитві за наповнюваністю закладів перспективу вистояти мають лише найсильніші.
А поки що йде процес так званої оптимізації, тобто укрупнення закладів: слабші об’єднують із сильнішими. Що це дасть – покаже час. З початку 90-х років в Україні вже зачинили на замок понад 500 ПТУ. Це недобра ознака, адже таку систему освіти не можна замінити нічим.
«Стратити не можна помилувати»… Цей вислів яскраво демонструє ситуацію з реформою в профтехосвіті, яка хоча й слабувато, але таки «кує» робочі кадри. А стосовно грошей – це теж нерозв‘язаний клубок питань.